У 21 рік Володимир Лободюк закінчив Національну академію сухопутних військ у Львові й почав служити в 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. Молодий офіцер постійно перебував на вогневих позиціях і добився виділення для свого підрозділу сучасної американської зброї. Він командував людьми, що були більш ніж удвічі старші за нього, проте його всі поважали й любили. У 22 роки старший лейтенант Лободюк загинув у ближньому бою з "вагнерами". Його коротка біографія – історія про те, як у війні гинуть найкращі українці. "Працювати мінометом по танку – це завжди постріл на удачу. Ми влучили в два ворожі танки" Бойові товариші згадують Володимира життєрадісним і оптимістичним, хоча життя його не балувало. Батьки розлучилися й завели окремі сім’ї, коли син був ще маленьким, тому його виховували дідусь із бабусею. До 9 класу хлопчик жив зі своїми рідними в прикарпатському селі Коршів біля Коломиї, а після смерті дідуся його віддали у військово-спортивний ліцей. Далі була Львівська "сухопутка", диплом із відзнакою і 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада. Володимир добре вчився, мав право вибору місця служби й сам вирішив піти в гірські штурмовики. Кілька місяців у зоні ООС він служив старшим офіцером артилерійського підрозділу. А незабаром після повномасштабки очолив мінометну батарею в гірсько-штурмовому батальйоні, який із перших днів вів жорсткі бої з росіянами, що наступали на Запорізькому напрямку. Старший лейтенант Володимир Лободюк після закінчення "сухопутки" встиг відслужити всього півтора року – Перше бойове зіткнення нашого підрозділу під командуванням Володимира Лободюка відбулося біля Оріхова, – розповідає старший сержант Богдан Гота, командир взводу мінометної батареї. – На піхотний взвод і один приданий міномет із-за посадки вийшла ворожа колона – два танки, кілька БТРів і КамАЗів. Це була посилена рота, яка рухалася в похідному, а не бойовому порядку. Відстань – півтора кілометри. Росіяни не знали про нас, тому ми змогли зупинити їх набагато меншими силами. Один БТР піхотинці знищили з Джавеліна, КамАЗ розбили ми з міномета. Вантажівка перевозила боєкомплект, і після влучення вибухала ще дві години. Решта колони швидко розвернулася і втекла. На місці бою ми знайшли двох убитих росіян із документами, це були дагестанці. Ще за кілька днів мінометники розбили ворожу колону, що йшла на штурм піхотних позицій. Тоді вдалося знищити танк Т-72. Класична ціль для міномета – це піхота, кулеметні гнізда, бліндажі, опорники, мінометні розрахунки. А працювати з міномета по техніці, особливо такій як танки, це завжди постріл на удачу. 120-міліметрова міна важить майже 16 кілограмів і коли падає в ціль із висоти 3,5 кілометрів, це дуже потужно. Проте танк настільки сильно захищений, що пошкодити чи знищити його вдається тільки якщо міна влучить у корму чи башту, де тонша броня. – При відбитті штурму, коли ворожа колона зупинилася й стала розвертатися, Володимир скомандував кинути ще три міни, – каже Богдан. – І одна з них влучила в башту Т-72. У танку моментально здетонував боєкомплект, башту відірвало, дно пробило. Ми бачили це з дрона – дуже видовищна картина. У цей же період ми також однією міною знищили ворожу "мотолигу" (гусеничний броньований тягач), яка перевозила боєкомплект і 12 піхотинців на броні. Боєкомплект вибухнув, уся піхота загинула. Перспективного командира батареї помітили й разом із кількома бійцями відправили на навчання в Німеччину – освоювати американські 120-міліметрові міномети М120. Інструктори вчили українців по книжках, а Володимир працював з огляду на свій досвід. Він знав, як вибрати позицію, як поставити й замаскувати міномет, зі скількох одиниць вести вогонь. – Командир сам міг багато чому навчити американців, – вважає Богдан. – Ми показували інструкторам, як орієнтуємося по сонцю й зірках, а коли відкрили "Кропиву" (програмне забезпечення, яке об’єднує й координує різні підрозділи на заданій місцевості), ті були просто вражені. Під час тих навчань Володимир сказав таку фразу: "Ніколи ні про що не жалію, а тут вперше пожалів, що в академії нас слабко вчили англійську". Після навчання мінометну батарею разом із гірсько-штурмовими підрозділами кинули на Херсонщину, почалися важкі штурми й деокупація території. На деяких ділянках штурмовиків підтримувала тільки мінометка (артилерію задіяли на інших напрямках), яка працювала так ефективно, що після роботи по ворожих позиціях піхотинцям залишалося забрати в полон поранених росіян. У місцях прориву, коли ворог у паніці тікав, мінометники іноді випереджали піхоту, бо їхні пікапи рухалися швидше за БМП. Як згадують товариші, Володимир ішов усюди, де найгарячіше, незважаючи на небезпеку. – В одному місці росіяни засікли нашу машину й випустили по ній пакет "Градів", на щастя, неприцільно, – каже головний сержант батареї Іван Роман. – Тоді ми сховали машину в кущах, вдягли броніки, взяли автомати й пішли розвідувати місцевість пішки – 15 кілометрів. Дійшли до позицій тероборони, яка запевнила, що в наступній посадці наша піхота. Насправді там були росіяни, а ми сміливо ходили за півтора кілометри від ворога й дивилися, де краще встановити міномети. Нас побачили, випустили пакет "Градів", кілька снарядів вибухнули зовсім близько. Ми там, можна сказати, вдруге народилися. На Херсонщині мінометникам вдалося влучити в ще один ворожий танк – Т-90, який росіяни до війни в Україні називали найкращим у світі. Танк сховався в засідці й своїм вогнем зупинив штурмові групи 128 бригади. Володимир виявив місце засідки з дрона й накрив його з кількох мінометів. Одна з мін пошкодила танк, він припинив вогонь, і піхотинці відновили штурм. Командир батареї (ліворуч на передньому плані) разом із бойовими товаришами "Міномет стріляє з відстані, а піхота йде попереду всіх на смерть" У ході короткого відновлення підрозділ відвідали високі чини з Києва. На тренуваннях один із генералів звернув увагу на молодого офіцера, який дуже професійно розбирався в мінометах, і спитав, що йому потрібно для роботи. Лободюк попросив сучасні міномети, і незабаром у батарею прибули нові американські 120-мілімерові М120. – За технічними параметрами вони схожі на українські "Молоти", але все-таки кращі, – каже Богдан Гота. – Їх не треба окопувати, через сильну віддачу після першого ж пострілу міномет міцно закріплюється на своїй точці. Вночі "американці" не дають спалаху, тому їх дуже важко виявити, а кожна міна запакована в окремий тубус, так що до позиції їх довозять чистенькими, без бруду й вологи. Додатковий бонус у тому, що кожен міномет ішов у комплекті із позашляховиком Хаммер і причепом із гідравлічним підйомником. Правда, в наших умовах причепи виявилися не дуже практичними – з ними важко маневрувати на місцевості, яка часто замінована. Тому хлопці відчепили причепи, вантажать М120 вручну в кузов Хаммера і так виїжджають на вогневі позиції. Мінометні розрахунки прикривають піхоту з тилових позицій, а командир коригує вогонь за допомогою дронів на кілька кілометрів позаду. Така звичайна практика під час бою. Всупереч їй Володимир коригував вогонь не з тилу, а попереду своїх мінометів, він постійно перебував на опорниках із піхотою. На нулі завжди зрозуміліша картина бою, але за це доводиться платити власною безпекою. – Він бачив, які величезні втрати в штурмових підрозділах, постійно казав нам: "Ми стріляємо з відстані, а вони йдуть попереду всіх на смерть", – каже Геннадій Кобаль, заступник командира мінометної батареї. – Тому робив усе, щоб зменшити втрати, відчував свою відповідальність, адже мінометна підтримка в бою дуже багато важить. Володимир дуже поважав піхоту, тому й був постійно з нею на передку. Але й свій підрозділ дуже любив. Піклувався про побут, їжу, слідкував, щоб хлопці мали можливість помитися, випрати форму й вирватися в "цивілізацію", де працює пошта. Ці "дрібниці" насправді багато значать, тому хлопці цінували їх і дуже любили командира. Він зробив свою батарею взірцевою. – А ще мав хороше почуття гумору. Одного разу на відновленні випадково натрапив на кількох бійців, що вирішили хильнути спиртного. Дав вказівку оформити порушення, а потім вимовив до старшого: "Правильно зробив, що написав, де п’єте!" Інші повелися на це й хотіли задушити "зрадника" на місці. Або якось до нас прибилося цуценя, якому командир дав позивний Клапан. Всі полюбили песика, підгодовували його. І от їдемо якось із позиції, а Володимир каже: "Загинув наш Клапан – потрапив під колеса "Буханки". І всю дорогу згадував, який хороший був пес. Я мало не плачу, і тут приїжджаємо на місце – пес бігає живий-здоровий, а командир сміється. Він часто жартував про смерть. Повернеться з бойового виїзду стомлений, ляже відпочити й каже: "Якщо мені хтось подзвонить, скажи, що я 200". Або: "Коли під час бою я 200, командування переходить до тебе, а коли ти 200 – до старшого сержанта". Хоча в армії не прийнято жартувати на такі теми, – доповнює Іван Роман. "Однією міною ми влучили в скупчення ворожої піхоти – одразу загинули 15 "вагнерів" У грудні гірсько-штурмовий підрозділ разом з мінометною батареєю відправили захищати Бахмут. Бійці згадують цей період як найстрашніше жахіття. Росіян косили десятками, а нові штурмові хвилі обкладалися трупами й лізли далі. – Зима, бруд, усе забивається грязюкою, техніка й зброя відмовляють, а росіяни пруть, незважаючи на смерть, – згадує Богдан. – Ми працювали там в основному по ворожій піхоті. В один із боїв знищили з американського міномета 64 росіян, з них 15 – однією міною. Влучили в скупчення піхоти. Але їх дуже багато перло. Бувало так, що наша піхота змушена відступати, ротний скоцюрбився на КСП (командно-спостережний пункт), а по його позиціях уже ходять "вагнери". Наші хлопці відходять і йдуть повз нас, а ми далі валимо з мінометів. Вогонь вівся більше навмання, але ми їх зупинили. В один із днів відбили шість штурмів "вагнерів". Це було біля Веселого під Соледаром, село й досі наше. Володимир постійно виїздив на коригування вогню, як кращого мінометника його залучали підрозділи ССО. 82-міліметрові міномети тоді ставили на лінії з піхотою, а 120-ки на 800 метрів позаду, тобто коригувальник весь час був на передку. Він не жалів себе, спав максимум по 2-3 години на добу й був дуже вимотаний. – Ми ночували в підвалі "штабелями", – каже Богдан. – Усі бачили, наскільки командир змучений, і ми домовилися, що ще один ранок на коригування поїде він, а наступного разу я, щоб дати можливість йому нормально виспатися. Володимир повернувся з бойового виїзду увечері, одразу поїхав на нараду й приїхав пізно вночі. А о 5-й ранку приїхали ССО-шники й розбудили його. Вони теж бачили, наскільки він стомлений і запропонували: "Може, сьогодні не поїдеш – відпочинь, виспися". Але він відповів: "Ні, їдемо". У Володимира була улюблена форма "мультикам", він вважав її везучою, щасливою. Але того ранку перевдягнувся в іншу форму, а "мультикам" попросив відвезти в тилову точку й кинути в пралку. І віддав своєму заступнику всі документи й банківські картки, хоча ніколи такого раніше не робив. Ще й пожартував у властивій йому манері: "Якщо картки дістануться пі**рам, то щоб кредитів не набрали". Він не готувався до смерті, мав плани на майбутнє. Дуже хотів відпочити, казав, що одразу після Бахмута поїде у відпустку. У батареї багато молодих хлопців, то він обіцяв у кожного погуляти на весіллі. Але не вийшло. 16 грудня Володимир як завжди коригував вогонь мінометів із передових опорників піхоти. І побачив із дрона, що в тил їхньої позиції зайшла штурмова група "вагнера". Почався ближній стрілецький бій, офіцер-мінометник особисто поклав із автомата трьох ворогів, штурм вдалося відбити. Але за першою штурмовою групою пішла друга, краще оснащена і озброєна. Тактика "вагнера" – спершу посилати "м'ясо", а потім професіоналів. Цей штурм теж вдалося відбити, але Володимир загинув від кулеметної черги. – Потім, коли бійці відійшли від потрясіння через смерть командира, ми аналізували той бій, – згадує Богдан. – Думаємо, через хронічне недосипання й перевтому у Володимира могло притупитися відчуття небезпеки, він втратив пильність. Якби міг хоч трохи відпочити, то поводився б обережніше і, можливо, вижив би. Але він ніколи не жалів себе. Загибель Володимира стала потрясінням не тільки для мінометної батареї, а й для піхоти, з якою він постійно працював. Піхотинці найкраще знають, що значить надійне мінометне прикриття, вони відчувають це на собі. Володимир із товаришами біля трофейної російської техніки на Херсонщині "Тут так дивно – магазини працюють, люди в кафе сидять. Наче немає війни" З усіх своїх родичів Володимир під час війни найчастіше спілкувався з тіткою Оксаною та її донькою Ганною, своєю двоюрідною сестрою. Навіть став хресним батьком для її дитини. – Ми спілкувалися майже щодня, – розповідає пані Оксана. – Бувало, племінник і по кілька разів на день писав або попереджав, що якийсь час може не бути на зв’язку. Балакучий був, багато розповідав про себе, своїх хлопців. Завжди про них насамперед думав, був чесний і справедливий. На початку війни Володя пережив кілька дуже небезпечних ситуацій. Одного разу поряд вибухнув снаряд, його відкинуло вибуховою хвилею й сильно контузило. Металеву огорожу поруч зрешетило уламками, а його дивом не зачепило. Після контузії офіцер не проходив ні лікування, ні реабілітації, хоча в нього так затерпали руки, що несила було завести машину. Тоді рідні знайшла йому невропатолога, який давав консультації онлайн. Ще одного разу на машину з дрона скинули вибухівку. Один військовий, що йшов попереду, загинув, а Володимир із трьома товаришами вцілів. Рідні вважають, що після цих випадків офіцер міг втратити пильність – повірив, що смерть оминає його. Був дуже молодим, енергійним, куражився й повторював: "На все воля Божа, якщо я маю жити, то виживу". – Ми в селі живемо, то я намагалася допомагати, чим могла – відправляла посилки, – продовжує пані Оксана. – Хоча він казав, що продуктів вистачає, просив тільки чогось солодкого. У перші місяці війни наше село гуртом зібрало гроші й купило для Володі машину. Її пригнали в Запоріжжя, племінник зумів туди вирватися з передової. Потім подзвонив мені й каже: "Тут так дивно – магазини працюють, музика грає, люди в кафе сидять. Наче немає війни". На початку грудня рідні кілька разів просили Володимира взяти відпустку, в якій він не був жодного разу ще з 2021 року. Бо бачили, наскільки він вимотаний. Але Володя відповідав: "Якщо піду у відпустку, на моє місце поставлять іншого, недосвідченого офіцера, у котрого більше шансів загинути. А я тут уже кожен кущ знаю". Так і не приїхав. – Востаннє ми спілкувалися 15 грудня, – згадує пані Оксана. – Наближалося свято Миколая, і Володя вислав на моє ім’я подарунок для бабусі. Після інсульту бабуся живе в літній кухні, там тепліше, і внук вислав їй новий сучасний телевізор. Проінструктував, як його правильно встановити. Подарунок прийшов 16 грудня після обіду, коли Володя вже загинув… Він снився мені тільки раз. У білій футболці, в якій я його ніколи не бачила, й дуже худий. Підійшов до мене, ми обнялися. Я підсвідомо розумію, що його немає, але питаю: "Володю, чому ти такий худий? Я ж питала, чи маєш достатньо їжі". А він у відповідь: "Тітко, це все дурниці. Головне, щоб ви зробили те, що я просив". Я думаю, він мав на увазі телевізор. Після смерті Володі всі були в шоці, а тоді ще й світло постійно вимикали, то було не до телевізора. Але ми встановили його, виконали останню волю. Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя Фото надані товаришами Володимира

«За необхідності підбираємося до ворога на 20 – 30 метрів» Місце постійного проживання мого співрозмовника легко визначити з його родоводу. По лінії батька й матері він німець і угорець, не має й краплі української крові, проте воює з 2015 року і вважає себе чистокровним українцем. Таке можливе тільки на Закарпатті. Головний сержант Юрій (позивний Тор) – боєць розвідувального підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади – пройшов дуже жорсткі бої, отримав важке поранення й багато разів був контужений. Спокійно поспілкуватися з ним вдалося тільки на реабілітації після тривалого лікування. І то з умовою, що розповість розвідник далеко не все, що знає й бачив. «Тор перед бойовим виїздом» «Розвідка – це очі і вуха підрозділу» – Я з Павшина, що біля Мукачева, це село колись було повністю німецьким, – розповідає Тор. – У моєї бабусі (дай Боже їй здоров’я) рідна мова німецька. У дитинстві й підлітковому віці я й сам вільно спілкувався німецькою. Але тепер у Павшині німців майже не залишилося, всі, хто хотів, давно виїхали на історичну батьківщину, включно з більшістю моїх родичів і майже всіма друзями дитинства. У мене теж є всі підстави для виїзду, але я не хочу. Багато разів був за кордоном, то знаю, що дома найкраще. На початку 2000-х Юрій пройшов строкову службу в розвідувальному підрозділі ЗСУ. Армія йому сподобалася, він навіть хотів підписати контракт і готувався поїхати в Ірак у складі миротворчого контингенту. Але коли командування натякнуло, що чекає хабаря, плюнув на армію, пішов на цивілку, одружився, а далі як істинний закарпатець майнув на заробітки за кордон. – Я працював у Чехії, мав 2,5 тисяч доларів на місяць, – продовжує Тор. – А в 2014-му почалася війна і вирішив повернутися. Якщо казати двома словами, патріотизм зіграв. На строковій службі, готуючись в Ірак, я пройшов дуже хороші курси, нас тренували інструктори країн членів НАТО – вчили бойовій, медичній підготовці, поводженню з різними видами зброї. І я вирішив, що буду корисним у ЗСУ. Тому повернувся з Чехії й попросився в розвідку окремого гірсько-штурмового батальйону. З тих пір безперервно в 128 бригаді… Вслід за чоловіком у армію пішла і його дружина. Жінка (вона з території, що зараз окупована) відслужила два роки в зоні АТО-ООС простим солдатом-стрільцем у піхотному підрозділі. Але потім перенесла операцію, звільнилася за станом здоров’я, тому зараз виховує вдома двох дітей. – До повномасштабки наш підрозділ стояв на найнебезпечніших напрямках і слідкував за ворогом, лінія вогню тоді роками була стабільна, – каже Юрій. – Зараз зовсім інша робота – постійні рухи, арта, танки, авіація. Дрони зробили справжню революцію у війні – і як засіб спостереження, і як ударна зброя. Але й старі методи досі ефективні. Розвідка – це очі і вуха підрозділу, її головне завдання – здобути інформацію про зброю й техніку ворога, переміщення, особовий склад. І ми дійсно працюємо очима і вухами. Наприклад, влаштовуємо «секрети» – у сутінках наші хлопці роблять проходи в мінних загородженнях, а далі повземо до ворожих позицій, окопуємося, маскуємося й спостерігаємо. Беремо запас води і їжі, тому що перезмінка – раз на добу, в сутінках. І нас не виявляють ні оптика, ні нічні дрони з тепловізорами. Якось на навчаннях я показував, як правильно маскуватися, то колеги-піхотинці дві години шукали мене в чистому полі й не знайшли. Хоча знали, що я там є. «Юрій за походженням німець і угорець, але воює вже вісім років і вважає себе чистокровним українцем» Аналогічно підрозділ діє і в бойових умовах. За необхідності розвідники підходять до росіян на 20-30 метрів (під час однієї такої вилазки їх не відчув навіть собака, бо підбиралися з підвітряного боку). Чи заходять у тил. А за сприятливої обстановки влаштовують нальоти. – На Луганщині наша група підібралася з флангів практично впритул до самого ворога (ми чули їхні розмови) і вивчила укріплення, кількість піхотинців і зброю, – розповідає Тор про один із епізодів. – Зібравши інформацію, ми непомітно відійшли, а наступного дня своєю групою з дев’яти бійців влаштували наліт. Це було так несподівано, що росіяни не встигли зробити жодного опору, вони не зрозуміли, як і звідки ми зайшли, і як вийшли. Усе тривало менше 30 хвилин. Потім із радіоперехоплення стало відомо, що ми «закошмарили» їх убитими й пораненими до взводу. З нашого боку не було жодного пораненого. При відході ще залишили на ворожих позиціях «подарунок» – замінований рюкзак. Увечері, коли росіяни його знайшли й спробували відкрити, отримали ще трьох 200-х. «Перед бойовим виїздом ми завжди проводимо бесіди й визначаємо, кого брати, а кого ні» Часом розвідникам доводиться виконувати нетипову роботу – брати участь у штурмах і активній обороні, посилювати піхоту. Це вимушений крок через великі втрати в піхотних підрозділах. – Штурм – це найнебезпечніша військова операція, – каже Юрій. – Ти не знаєш, що тебе очікує, що станеться й чи повернешся назад. Але я жену від себе ці думки, не даю страху взяти гору. Бачив хлопців, що не могли йти в бій через страх, у них трусилися руки, бігали очі. Є багато людей, котрі не хочуть помирати (Юрій невесело посміхається). Але є й багато, хто готовий іти до кінця. І коли приходить ця готовність, людина стає спокійною й холоднокровною – просто бере зброю, вдягає броню і йде на завдання. Перед бойовим виїздом ми завжди проводимо бесіди й визначаємо, кого брати, а кого ні. Людей, що бояться, ніколи не беремо, бо вони можуть повестися непередбачувано, стати небезпечними для своїх. У тилу теж знайдеться робота – приготувати їжу, відремонтувати техніку. Не всі вміють воювати, не кожен готовий іти до кінця… «Тор під час навчань із бойовими товаришами» Сам Юрій давно прийняв той факт, що може загинути, й змирився з цим. Дружина це розуміє, вона теж воювала. А з дітьми на цю тему батьки не говорять. – У мене неодноразово були ситуації, коли я знав, що ми точно не повернемося з виїзду, – каже Тор спокійним тоном. – На Донеччині командир поставив завдання відбити наші позиції, які з боєм взяли росіяни. Це був штурм – піхота мала зайняти визначену точку, а ми застрибнути в окопи й зачистити їх. Я знав, що піхота не займе ту точку, бо росіяни встигли дуже добре закріпитися, їх не могли виколупати звідти ні мінометом, ні танком. Але не казав хлопцям, щоб не сіяти паніку, просто налаштувався, що не повернуся. Розумів командира – він не гнав нас навмисно на забій, йому поставили задачу відбити позиції, і це дійсно треба було зробити. Але я також розумів, що нашими силами ніяк не прорвемо оборону, тому йдемо в один кінець. У підсумку піхота пішла вперед із танком, її розбили, було багато втрат. І командир, зрозумівши, що операція провалена, дав нам відбій… Підрозділ Тора воював на різних напрямках проти різного ворога – мобілізованих із лднр, регулярних частин росармії, найманців вагнера. Тому розвідник може оцінити професіоналізм і специфіку кожної ворожої бойової структури. – Найбільш ефективний вагнер, – вважає Юрій. – Я маю на увазі не «м'ясо» з числа зеків, а спецуру. З нею важко воювати, ці йдуть до кінця і діють професійно. Переміщуються малими тактичними групами по 4 – 6 чоловік, можуть повзти півтора кілометри від посадки до посадки в невисокій траві цілий день, щоб їх не помітили. І покажуться вже перед нашими позиціями, коли треба битися мало не в рукопашну. У спецури новітня зброя і сучасне, дороге екіпірування. «М'ясо» – зовсім інше, ці більше схожі на обірванців і безхатьків. Біля Бахмута розвідники неодноразово брали вагнерів (із числа колишніх зеків) у полон. Ті розповідали, що старші знущаються з них, а перед штурмом ставлять позаду загороджувальні загони з кулеметників, котрі «обнуляють» тих, хто побіжить назад. «Полонений боєць вагнера» – Бувало й таке, що «м'ясо» від вагнера відправляли вперед, щоб ті собою знімали мінні поля, по яких на штурм піде спецура, – продовжує Тор. – Так у ПВК ставляться до своїх бійців. Під час одного бою ми відбили окопи, то побачили на кількох убитих вагнерах українську піксельну форму, зняту з наших загиблих. Коли вагнерам вдавалося зайняти наші позиції, вони починали їсти українські сухпаї, настільки погано їх годують. Регулярні війська, за словами розвідника, охочіше здаються в полон, хоча, буває, проявляють «героїзм». – На Донеччині наші хлопці оточили ворожу групу, що залягла у вирві від снаряда, – там було четверо бурятів і один росіянин, – згадує Юрій. – У них патрони закінчилися, кричимо: «Здавайтеся, будете жити!», і чуємо, як спрацювала чека від гранати. Усі четверо бурятів підірвали себе. Напевно, думали, що ми їх живцем їсти будемо – жертви пропаганди. А росіянин встиг відскочити й здався, зробив розумніше. На Херсонщині четверо наших розвідників поїхали на БМП за пораненими, але проскочили точку й випадково заїхали на ворожу позицію з шістьма росіянами. Ті сприйняли українців за своїх (розвідники були в мультикамі й британській формі), а наші, швидко зорієнтувавшись, навели на них зброю й примусили здатися. Поповнили обмінний фонд. По дорозі назад машину обстріляли свої ж піхотинці, які не зорієнтувалися. На щастя, неприцільно. А полонені поводилися сумирно, їх ще й сигаретами пригостили. «Ракета С-300 вибухнула за шість метрів від нашої будівлі» На війні часто буває так, що ворога доводиться знищувати – іншого вибору немає. І розвідники роблять це з холодним розумом. – Біля Кремінної на Луганщині ми влаштували засідку, на яку вийшли російські «Урал» і БТР, – розповідає Тор. – Це їхня розвідка пробивала дорогу для підрозділу. БТР знищили ракетою з Енлава, а «Урал» розстріляли зі стрілецької зброї. Із вісьмох росіян не вижив ніхто. Ми забрали їхню амуніцію й купу документів… «Трофейні російські амуніція і документи» Бойові зіткнення не проходять без наслідків – травм, поранень, контузій. Особисто Тор один раз був важко поранений і отримав багато контузій. – На Луганщині наші позиції обстрілювали з артилерії, мінометів, систем реактивного залпового вогню, – каже боєць. – Це був хаотичний, а не прицільний вогонь, але він теж буває ефективний. Пакет «Градів» прилетів у ту точку, де стояли саме ми, і один зі снарядів вибухнув за три метри. Офіцер, що йшов поряд, зразу загинув, ще двоє бійців отримали поранення. Одному осколками посікло все тіло за винятком місць, прикритих бронежилетом. Він, до речі, вижив. Мені чотири осколки влучили в каску, пробили її, але втратили силу й застрягли в черепі. Якби не каска, прошили б голову навиліт. Ще два осколки влетіли у вушну раковину й викликали сильну кровотечу. Поки мене везли в лікарню, я кілька разів втрачав свідомість, тому осколки з голови діставали без наркозу – я все одно нічого не відчував. Згодом, коли прийшов до тями, побачив на стегні великий синець і дірку, туди теж влетів осколок. Найважчу контузію Тор отримав на Херсонщині, коли поруч із їхньою позицією вибухнула ракета С-300. – Ми сиділи в підвалі 2-поверхівки й коригували вогонь арти, – розповідає розвідник. – Поруч стояла будівля, в якій раніше розміщувався командний пункт роти ТРО, тому її методично розбирав російський танк. Від вибухів снарядів, які руйнували стіну за стіною, можна було оглухнути, а від пилу задихнутися. В нашому підвалі працював кухар, там було крихітне віконечко в яке примудрився влетіти осколок від танкового снаряда, зрикошетити від бетонної підлоги й поранити кухаря в п’ятку. Йому серйозно роздробило ногу, і всі дивувалися, як таке могло статися. Врешті-решт росіяни випустили по будівлі ракету С-300, яка вибухнула за шість метрів від нашої 2-поверхівки. Силу вибуху поглинули купи битої цегли й бетону від сусідніх будівель, крім того, нам пощастило, що вибухова хвиля пішла вгору. Але нашу 2-поверхівку трусонуло так, що вона перекосилася й зсунулися плити перекриття. На місці вибуху залишилася вирва діаметром вісім метрів. Ми залишилися до кінця роботи нашої артилерії, хоч і отримали важкі контузії. Після того випадку мене іноді підводить пам'ять… Як досвідчений боєць із великим стажем Тор тонко розбирається в характері бойових дій і має свою думку, чого саме у війні з росіянами найбільше не вистачає ЗСУ: – Це зброя і техніка, особливо сучасна, ефективна. У нас як виходить – сідаєш на стару радянську «беху» й не впевнений, чи доїде вона до ворожої посадки, а не стане на пів дорозі через поломку. Мотивація, азарт у бійців є, якби ще «ленд-ліз» ішов швидше… Візьмімо ті ж касетні боєприпаси. Більшість штурмів відбувається при підтримці старої й малоефективної артилерії радянського зразка. Після обстрілів багато росіян залишаються на позиціях і косять наших хлопців, що йдуть вперед. Тому такі величезні втрати. Інша справа – натівські касети, я бачив, як вони працюють біля Соледара. Накривають площу з точністю до метра. Після таких ударів ворожі траншеї перериті осколками, і їх можна штурмувати без особливих втрат із нашого боку. Якби ми мали більше сучасної ефективної зброї, були б уже під Кримом як мінімум. Але, дасть Бог, відвоюєм свою землю й заживемо нормально, все мусить бути добре… Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади

«Саме завдяки вам українці мають можливість відзначити День Незалежності…» Сьогодні бійці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади приймали вітання з нагоди Дня Незалежності України. Урочистості відбулися в скромній, але святковій обстановці, як і годиться в зоні бойових дій. На початку зборів прозвучав Гімн України, а далі присутні вшанували хвилиною мовчання пам'ять тих, хто заплатив за Україну найдорожчим, – власними життями. – 32 роки національної свободи продемонстрували світу, що Україна відбулася як суверенна держава, здатна захистити від російської агресії власну свободу, територіальну цілісність і демократичні цінності, – сказав у своїй промові командир бригади полковник Дмитро Лисюк. – Серед військових частин, що героїчно звільняють окуповані території, і наша бригада, яка одна з перших військових підрозділів склала присягу на вірність українському народу. Незалежність виборюється саме зараз, у ці хвилини, на фронті протяжністю понад три з половиною тисячі кілометрів. Бажаю всім вас бойової удачі і якомога швидше повернутися до своїх рідних із перемогою! Штурмовиків бригади привітали також командувач Оперативного командування «Захід» генерал-майор Сергій Літвінов, голова Запорізької обласної військової адміністрації Юрій Малашко, перший заступник Запорізького міського голови Олександр Власюк, голова Вільнянської територіальної громади Наталія Мусієнко, керуючий справами виконкому Мукачівської міськради Олександр Лендєл… Лейтмотивом виступів почесних гостей стала фраза: «Саме завдяки воїнам Збройних Сил України, у тому числі 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, українці мають можливість відзначати День Незалежності!» Бійці «Закарпатського легіону» отримали до свята нагороди від Президента України, головнокомандувача Збройних Сил України, міністра оборони, командувача ОУВ «Запоріжжя», відзнаки та цінні подарунки 128 ОГШБр, органів державної влади та місцевого самоврядування. Подробиці урочистостей – у нашому фоторепортажі.

На Державному прапорі, піднятому сьогодні в Києві на Печерських пагорбах за участі Верховного Головнокомандувача Президента України Володимира Зеленського, є підписи й бійців 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Перед відзначенням свята синьо-жовтий прапор побував у бойових підрозділах Збройних Сил України, які стримують ворога і йдуть у контрнаступ на лінії фронту. Бійці підрозділів залишили свої побажання й підписи, а сьогодні з нагоди Дня Державного прапора України велетенський синьо-жовтий прапор із підписами військових замайорів у столиці України Києві.

«Росіяни замінували величезні території, тому після війни в саперів буде дуже багато роботи…» – Найбільше роботи для саперів там, де ворог давно закріпився й мав достатньо часу замінувати прилеглу територію. На Донеччині й Луганщині росіяни вели наступальні дії, тому мінні поля не встановлювали, щоб на них не підірвалися свої. А на Херсонщині й Запоріжжі все суцільно заміновано, відповідно, тут дуже багато роботи. Під час минулорічного наступу на Херсонщині я зустрічав новітні російські розробки, наприклад, протитанкову дахову міну ПТКМ 1Р. Вперше її продемонстрували в березні 2021 року, а в кінці того ж року взяли на озброєння росармії. Міна має багато датчиків, які можна налаштувати на ураження різної техніки. Вона орієнтується по вібрації ґрунту і коли техніка наближається на відстань до 250 метрів, нахиляється в її бік, злітає вгору, сканує магнітну зону тепловізійними радарами й випускає кумулятивний заряд згори (з даху). Тому й називається даховою. У посадці, де ми проходили, стояли дві такі міни. Ми не ризикнули знешкоджувати їх самостійно, бо не мали достатньо інформації про технічні характеристики, тому звернулися до суміжного підрозділу, який дистанційно знищив обидві міни зі своєї зброї. Мінні поля створюють величезні перешкоди для наступальних дій, вони можуть завдати великих втрат для техніки й піхоти. Тому вміння правильно поводитися під час штурмів рятує життя й сприяє швидшому звільненню територій. Ми регулярно проводимо навчання для наших штурмових підрозділів, на яких детально розповідаємо про принципи дії різних вибухових зарядів і способи їх знешкодження. Особливу увагу приділяємо трофейним російським мінам, яких зібрали достатньо під час контрнаступу. Специфіка саперської роботи в тому, що нам доведеться працювати ще довго після закінчення війни. Кажуть, що рік війни – це 10 подальших років роботи саперів. І дійсно, в Україні досі знаходять міни, що залишилися ще з Другої світової війни. Навіть у цій місцевості наші хлопці, копаючи укріплення, натикаються на німецькі протипіхотні міни 80-річної давнини. Вони поіржавіли й можуть не вибухнути, але в деяких випадках можуть і спрацювати. Тому після закінчення війни в нас буде ще дуже багато роботи. Тим більше, що зараз деякі вибухові боєприпаси роблять у пластиковому корпусі, який не іржавіє в ґрунті. Я воюю з 2016 року, мав справу з дуже різноманітними боєприпасами й розумію, яку небезпеку вони становлять не тільки для військових, а й для цивільних людей. І роблю все, щоб цю небезпеку зменшити. Хоча до війни працював на цілком мирній посаді – в Центрі зайнятості м.Новодністровськ на Буковині. І сподіваюся повернутися до мирної професії після війни. P.S. Вчора Володимир відзначав день народження, який провів у робочому режимі, навчаючи штурмовиків правильному поводженню з вибухівкою. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада щиро вітає одного з найдосвідченіших своїх бійців, бажає йому міцного здоров’я і бойової удачі.

«Російський танк стріляв по мені прямою наводкою…» – Мої безпосередні обов’язки – вибрати вогневу позицію й координувати вогонь артилерії. Ми економимо боєкомплект, тому стараємося бити прицільно. Не можу сказати, що влучаємо білці в око, але виходить цілком нормально. Багато разів розбирали своїми гарматами ворожі ВОПи (взводні опорні пункти), били піхоту й техніку. Недавно в «Ниву» прямо на ходу влучили. Снаряд вибухнув за два метри від неї, водій – 200, а вона ще й «Буханку» (повнопривідний мікроавтобус УАЗ) протаранила. Ми бачили все це з дрона. По нас теж луплять – це війна, я пережив багато небезпечних епізодів. Якось їхав фронтовим селом і метрів за 150 в хату влучила російська авіабомба. Пролунав страшний вибух із феєрверком, а мене врятувала сусідня будівля, яка прикрила собою машину. Бомба рознесла житлову хату, сарай і хлів, але люди, що там були, вижили, обійшлися контузіями. І танк по мені стріляв прямою наводкою. Я коригував вогонь своїх гармат із вишки й побачив, що за кілометр вийшов російський танк. Доповів командирам, і ті наказали негайно ховатися в укриття. Під вишкою стояли великі промислові ваги для зважування вантажівок із зерном, між якими була яма. Я крикнув піхотинцю й дівчині-медичці, щоб ховалися туди і сам швидко спустився й пірнув у яму. Тільки пригнув голову, як за два метри від ваг прилетів осколковий снаряд. Вибухова хвиля з осколками розбила стіну, напроти якої я стояв дві секунди тому. Танк ще потім пів дня по нас стріляв, ми ледве звідти вибралися… Що в армії для мене найскладніше? Навчитися командувати підрозділом, знайти порозуміння з людьми. Для кожного бійця потрібен індивідуальний підхід, а це непросто. В ЗСУ зараз багато нових людей, які до війни не мали з армією нічого спільного. Але освоюються, дехто навіть контракт підписує. У нас невеликий підрозділ, який намагається жити дружньою сім’єю. Наприклад, недавно в сержанта донька захворіла, то ми всі зібрали гроші на операцію. В таких ситуаціях завжди допомагаємо одне одному, і люди це цінують. Сам я з Тернопільщини, закінчив Львівську Сухопутну академію імені Гетьмана Петра Сагайдачного в 2021 році й по розподілу потрапив у 128 гірсько-штурмову бригаду. Я перший у нашій родині став кадровим офіцером і не жалію. Був у відпустці дома, бачив своїх однолітків, багато з котрих випивають, не можуть знайти роботу або з усіх сил намагаються відкосити від армії. То мені їх шкода… Моє місце тут – я воюю за свою країну. Бував за кордоном у різних країнах, там гарно. Але дома завжди краще, і я хочу, щоб мій дім, моя країна були вільними.

Ви налагоджуєте канали своєчасної передачі інформації на місця, від чого залежить успіх військових операцій. Тому бажаємо вам завжди стабільного й надійного зв'язку - з бойовими побратимами, друзями, коханими й батьками! Дякуємо за вашу непросту службу!

"Щоразу, коли одягаю окуляри й беру пульт, згадую, як мама казала, що ці ігри ні до чого хорошого не доведуть, а ось яка користь з них" – каже оператор FPV-дрона Михайло. FPV-дрони (First Person View) - це безпілотники із функцією передавання відео в реальному часі з камери на самому БПЛА. Цих літаючих камікадзе почали використовувати в українській армії не так давно, але вони набувають все більшого значення у цій війні.

Бійці різних підрозділів отримали приємну нагоду послухати Козака Сіромаху, котрий відомий своїм колоритним етностилем і просуванням козаччини. Його виступ видається особливо актуальним на Запоріжжі – колисці українського козацтва. Також перед бійцями виступили учасник відомого колективу SILIRADA Артем Паучек, реп-виконавець Skofka (Володимир Самолюк) та директору гурту «Калуш Оркестра» Микола Кучерявий. Для військових «Закарпатського легіону» приїзд артистів завжди є справжньою віддушиною і можливістю переключитися від виконання щоденних бойових завдань, трішки відпочити психологічно. Шоу проводилося в рамках «Культурного десанту», який постійно організовує виступи для військових частин у зоні бойових дій, де це дозволяє оперативна обстановка.