128 бригада в обличчях #54, Іван, стрілець, солдат

Оновлено: 4 серп.

«Найважче пережити артилерійські обстріли, бували моменти, коли подумаєш – це все. А потім страх проходить і ти знову готовий до бою…»

– Я з Чернівців, до повномасштабної війни був на заробітках у Чехії, працював зварювальником. Строкову службу не проходив, але коли Росія вторглася в Україну, сам пішов у військкомат і попросився в бойову частину. Так потрапив у 128 бригаду. Серед моїх знайомих багато добровольців.


Два місяці ми проходили інтенсивну бойову підготовку на полігонах. Нас учили стріляти з різних видів зброї, тактику ведення міських боїв, переміщення в парах, надання невідкладної допомоги.


А затим перекинули на бойову позицію. Там було дуже гаряче, в перший же день нас обстріляла ворожа арта і танки, з повітря накрили вертольоти і «СУ-шки», затим росіяни пішли на штурм. Але ми відкинули їх.


За весь цей час найближче вороги підходили до нас на 70 метрів. Це була диверсійно-розвідувальна група, яка виявляла наші позиції. Вони відкривали по нас вогонь, ми відстрілювалися, а після цього по наших вогневих точках прилітали міни. Під час одного такого ближнього бою ми підстрелили двох росіян, за ними пізніше приповзли з посадки й відтягнули.

Найважче пережити артилерійські й мінометні обстріли, бували моменти, коли подумаєш – ну, це все. А потім страх проходить і ти знову готовий до бою. Я багато разів стріляв по росіянах на ураження. Не було ніякого психологічного бар’єру – тільки чітке розуміння, що це ворог, котрий прийшов на нашу землю, і його необхідно знищити. Іншого не дано.


Зв'язок у тій місцевості дуже поганий, усі ближні телекомунікаційні вишки знищені обстрілами. То раз на пару днів я відходив на безпечну дистанцію, залазив на дерево, ловив зв'язок і коротко говорив своїм рідним: «Я живий-здоровий, зі мною все добре».



0 коментарів