128 бригада в обличчях #51, Антон, старший лейтенант

«Для мене особисто переломний психологічний момент настав, коли я побачив тіла загиблих від російської арти дітей…»

– Наш підрозділ стояв перед населеним пунктом, але займав невигідну позицію, тому ми прийняли рішення посунути з боєм лінію оборони й зайняти кращу висоту. Завдяки цьому нам вдалося затримати наступ росіян на цій ділянці на два дні.

Практично одразу нас почала штурмувати російська піхота з бронетехнікою. У перший день на позиції вийшли три танки й десять БМП. Ми відбили штурм, знищивши один танк і три БМП.

Танк дійшов практично до наших позицій, по ньому стріляли з різної зброї, але гранати й ракети відскакували – працювала активна броня. Нарешті до танка підібралися наші оператори ПТРК і влупили йому в бочину з «Фагота». У танка вибухнув боєкомплект, башту відірвало, екіпаж загинув. Ще один танк ми підпалили з гранатомета, але він зумів утекти. Після цього росіяни відкотилися й не наважилися продовжувати наступ.

Наступного дня на нас пішов якийсь інший підрозділ, можливо, «вагнерівці», – одна група близько двох кілометрів пробиралася до нас повзком і вигулькнула за кілька сотень метрів (на таке не кожен здатен), а друга намагалася обійти нас із флангів. Але ми засікли їхній маневр із дронів і відігнали мінометами гранатометами й зі стрілецької зброї. Тоді ворог змінив тактику – добре вивчив наші позиції з дронів і почав лупити по них із танків і БТРів із відстані 3 – 4 кілометри.

Ми змушені були відійти й зайняти більш укріплені позиції, але затримали їх наступ. Після нашого відходу росіяни забрали з поля бою три повні «Урали» своїх 200-х, ми бачили це з дрона. Тобто їхні безповоротні втрати близько склали близько роти, а поранених, за статистикою, зазвичай утричі більше.

У ті кілька днів нас дуже виручив позашляховик від волонтерів. Ми здійснили на ньому 25 евакуацій поранених. Машина використовувалася так інтенсивно, що в кінці другого дня закипіла, двигун заклинило. Але свою роль вона виконала на 100 відсотків.

Для мене особисто переломний психологічний момент настав на другий день війни. Ми заходили в одне містечко на сході країни, на околиці стояла чебуречна. Це відома точка, наші хлопці часто там зупинялися, бо чебуреки дійсно були дуже смачні.

І власники – чоловік, дружина й двоє дітей років 5 і 14 – вийшли й махали нам руками на знак вітання. Вони раділи, що ми заходимо в місто й будемо захищати їх. Через кілька днів ми поверталися тією дорогою й побачили, що всі будівлі навколо знищені – їх накрили російські «Гради» й «Урагани». Ми зайшли в ту чебуречну, хоча не думали, що там хтось є. І побачили тіла тієї сім’ї – подружжя й двох дітей. Пізніше я бачив і інших загиблих дітей – у квартирах, приватних будинках, підвалах. Російська артилерія накривала міста й села без розбору, в деяких населених пунктах не було жодного будинку, у який не влучив би принаймні один снаряд. Загиблі цивільні, особливо діти, викликають зовсім інші відчуття, ніж загиблі військові. І тоді я зрозумів, що треба вичистити цю нечисть із нашої країни до остатку, до самого кінця…

P.S. Указом Президента України Антон, старший лейтенант підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової бригади нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. На фото Антон на фоні знищеного його підрозділом російського танка



0 коментарів