128 бригада в обличчях #24, Владислав, офіцер-психолог танкового підрозділу

Владислав, офіцер-психолог танкового підрозділу, 22 роки

«Я ніколи не кажу прямо – бій закінчився, ви в безпеці, не бійтеся. Це неправильно…»

– У перші тижні після початку повномасштабної війни ми постійно переміщалися, міняли позиції. Часто ночували де доведеться, іноді в селах, спали в машинах і невеликих наметах.

І мене здивувало, як місцеві селяни до нас ставилися. Я думав, вони будуть боятися, бо якщо військові зупиняються в селі, це небезпека обстрілів, боїв. Але люди підходили й говорили – ми не хочемо, щоб ви йшли, залишайтеся. І їжу нам носили – борщ, картоплю. Я був дуже вражений цим…

Моя робота – психологічна допомога бійцям після боїв. Входимо в контакт, спілкуємося. Я ніколи не кажу прямо – бій закінчився, ви в безпеці, не бійтеся. Це неправильно, бо хлопці почуватимуться в цілковитій безпеці тільки поряд зі своїми рідними й близькими людьми. Ми просто спілкуємося на різні нейтральні теми, і за цими розмовами відчуття спокою й безпеки приходить саме по собі.

Як хлопці проходять реабілітацію? По-різному. Є бійці, що через кілька діб після бою знову йдуть на передову, а комусь потрібно більше часу. Пригадую навідника й механіка танку, котрі залишили пошкоджену машину й півтора кілометра повзком вибиралися з полю бою. На їхніх очах загинув командир. Їм дуже допомогли місцеві селяни – обігріли, нагодували й дали цивільний одяг, щоб вони безпечно повернулися в свій підрозділ. Обидва дуже швидко пройшли реабілітацію й зараз знову воюють на передовій.

Загалом бойовий дух дуже високий. Хлопці розуміють, де вони і для чого. А це мотивує, додає сил. Буває так, що коли довго доводиться чекати машину, вони аж рвуться в бій. Але потім приходить розуміння – усьому свій час.

Я кажу своїм бійцям – ви можете завжди підходити до мене й говорити на будь-які теми. Мені цікава моя робота, психологія загалом. Я вчився у військовому ліцеї, а потім у Військовому інституті Київського національного університету імені Т.Шевченка і завжди читав не тільки обов’язкову, але й додаткову літературу. Сам із Чернігова, мої батьки зараз там, дівчина теж. Ми постійно на зв’язку.

У моїй родині ніколи не було військових, я сам вирішив піти в Збройні Сили України під впливом літератури й кінематографу. Скажу, що реальна війна дуже відрізняється від кіношної. Але я зрозумів, що моє місце тут – це моя робота, моє призначення…



0 коментарів