"Це війна проти дикої орди за цивілізацію". Жорстокі бої на півдні очима штурмовика 128-ої бригади



Фронтові зведення з України зараз у центрі уваги всього світу, проте найприскіпливіше за ними стежать самі українці.

Новини про деокупацію міст переповнені кадрами, на яких населення зустрічає бійців ЗСУ, викликають сльози радощів і ейфорію. А від численних повідомлень про жалобу за загиблими героями серце випікають розпач і відчай.

Просування Збройних сил України відбувається нерівномірно – на деяких напрямках воно стрімке й із мінімальним опором росіян, котрі панічно тікають, кидаючи техніку й зброю. На деяких – кожен клаптик землі доводиться вигризати з величезними зусиллями.

Про те, якою ціною дається звільнення територій, свідчать жорстокі зіткнення з регулярною російською армією на південному напрямку.

"Українська правда" пропонує подивитися на них очима бійця 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

"Тренування перед штурмом були такими виснажливими, що одного разу мене знудило від перевтоми…"

Самуїл (або Сем) – 28-річний солдат, штурмовик, помічник гранатометника. Випускник Національного педагогічного університету імені Драгоманова, культуролог за освітою, тривалий час працював журналістом у столичних виданнях.

Сем вважає себе мотивованим патріотом, брав участь у Революції гідності й отримав два поранення на Майдані – опік руки та шрам від гумової кулі в голову від "беркутівця".

24 лютого цього року, одразу після початку широкомасштабного російського вторгнення, він відвіз своїх рідних на Закарпаття й пішов у військкомат.

"Для мене це війна – не за територію, а за цінності й принципи" ФОТО НАДАНІ САМУЇЛОМ


При тому що до війни Сем жодного разу не стріляв із автомата, він попросився в бойову військову частину. Так і потрапив у 128-у гірсько-штурмову бригаду.

Перші п'ять місяців війни його підрозділ тримав оборону на східному й південно-східному напрямках. Там колишній культуролог навчився поводитися зі зброєю та опанував основи ведення бою. Згодом підрозділ відвели з бойових позицій на кілька десятків кілометрів для короткого відновлення.

– Це не був повноцінний відпочинок після місяців важких боїв, – каже Самуїл. – Нас дуже інтенсивно тренували – пересування двійками-трійками, клином, за БМП, прикриття товаришів, евакуація поранених. Ми проводили імітації боїв і зачисток – із муляжами мін і розтяжок, замаскованими манекенами російських солдатів тощо. Усе це знімалося дронами, а далі йшов детальний аналіз помилок.

Тренування були дуже виснажливі, ми були такими змореними, що одного разу мене навіть знудило від перевтоми. Але всі сприймали їх як належне. Наше відділення було дуже дружним, спаяним, наче велика сім'я. Більшість – мобілізовані, але командири робили все, щоб підтягнути їх до рівня контрактників.

Ми колегіально вирішували проблеми, слідкували за новинами, готували шашлик, відпочивали. Нас часто ставили в приклад іншим. Ми прекрасно розуміли, що цими тренуваннями нас готують до чогось серйозного. І були готові – і фізично, і емоційно.

Нарешті підрозділ перекинули на південний напрямок, бійцям сказали бути готовими до штурму на наступний ранок.

Бойове завдання – вибити росіян із кількох посадок серед полів, а далі звільнити окуповане село. Командири попередили, що проти бригади стоять не "ополченці лднр", а бойова частина регулярної російської армії.

– Звечора нас вивезли на попередню точку, ми взяли з собою тільки зброю, боєкомплект і захист, – розповідає Сем. – О 6-ій ранку підрозділ розбудили, а о 8-ій ми повантажилися на БМП і разом із танками рушили вперед.

Дорогою колона проминула кілька батарей наших гаубиць, які зробили десь тридцять потужних залпів. Трохи далі, ближче до ворожих позиції, стояли ще гаубиці, які теж відпрацювали по ворогу. Потім до посадок полетіли вертушки й випустили боєкомплект. Нарешті з тилу почали гатити наші "Гради".

Це була дуже сильна підтримка з боку арти й авіації – раніше такої я не бачив. А далі ми спішилися й під прикриттям БМП і танків рушили на першу посадку.

До посадки було метрів 800, раніше перед нею стояли російські секрети (додатковий замаскований сторожовий пост із кількох осіб, який виставляється на підступах з боку противника, щоб унеможливити його непомітне просування – УП), які втекли, щойно почули гуркіт колони, що наближалася.

Однак, як тільки штурмовики спішилися, відкрила вогонь російська арта. Очевидно, у ворога не було корегувальників, тому снаряди падали на кілька сотень метрів позаду. Командири дали наказ рухатися швидше: "Вперед, щоб вони нас не наздогнали!".

Приготування до бою СКРІН ІЗ ВІДЕО, ЗНЯТОГО САМУЇЛОМ НА ПОЧАТКУ БОЮ


Піхота підійшла до першої посадки без жодного вогневого опору, але не стала заходити в неї – від розвідки була інформація, що там усе заміновано.

Обійшовши рубіж збоку, підрозділ опинився на полі між двома наступними посадками – до протилежної був десь кілометр, а до неї перпендикулярно тягнулася інша лісосмуга. Саме тут почався бій із застосуванням стрілецької зброї та бронетехніки.

– У протилежній від нас посадці стояли росіяни, – розповідає Самуїл. – Вони готувалися до нашого наступу й спорудили дуже потужні укріплення. Щоб вибити їх звідти, спочатку відкрили вогонь наші танки й БМП.

Танки працювали дуже філігранно – постійно рухалися, міняли позиції й чергували вогонь, який не припинявся навіть під час поповнення боєкомплекту.

Тим часом російська арта "відшукала" нас і почала насипати все ближче. По нас випустили касетний "Смерч", однак весь боєкомплект пройшовся вибуховою смугою прямо за посадкою, за кілька десятків метрів від нас, тому нікого не зачепило.

Один із артснарядів влучив у танк, який загорівся. Екіпаж самотужки погасив полум'я, танк залишився в строю й продовжив бій.

Прямо за посадкою починалася ґрунтова дорога, яка вела в село, по ній на допомогу ворогу рушила колона піхоти на бортовій техніці. Наш танк вгатив по ній осколково-фугасним снарядом, думаю, від одного цього пострілу там було мінус двадцять 200-ми й 300-ми.

Під час бою танкісти спалили також російський БТР – вони працювали дуже ефективно. Затим включилася наша "Шилка" (зенітна самохідна установка з чотирма спареними 23-мм гарматами швидкострільністю 11 пострілів за секунду кожна – УП), яка накрила вогнем ворожі позиції.

"Полонений підняв руки й кричав: "Нє стрєляйтє, я нє русскій, у мєня уже заканчіваєтся контракт…"

Після вогневої підтримки вперед під прикриттям БМП пішла піхота. Першим виступило одне з відділень – воно рушило вздовж перпендикулярної посадки, звідки впродовж бою не вівся вогонь. Там виявилася засідка.

– Росіяни влаштували кулеметний розрахунок, який пропустив наших хлопців уперед і відкрив вогонь у спину, – розповідає Самуїл. – Командир відділення кинувся на землю, щоб вести вогонь лежачи, і впав прямо на міну. Його розірвало вибухом…

Ще двоє бійців перебіжками рушили на кулеметний розрахунок, відкривши вогонь із автоматів. Обох їх скосили через кілька десятків метрів. Інші бійці під прикриттям БМП підібралися до засідки впритул і накрили ворога вогнем із гармати, автоматів і гранат.

За кілька хвилин двох росіян вбили, ще один отримав поранення й здався. Як сказали хлопці, він виявився казахом за національністю, підняв руки й кричав: "Нє стрєляйтє, я нє русскій, у мєня уже заканчіваєтся контракт…".

Був дуже переляканий і відповів на всі питання. Розповів, що проти нас стоїть 83-я Уссурійська гвардійська десантно-штурмова бригада. Хлопці відвели його назад і здали розвідникам. Перед тим ми чули, що росіяни розстріляли двох наших поранених штурмовиків, але вбивати казаха ніхто й не думав…

Того дня підрозділ закріпився за першою посадкою, від якої вівся бій. Просунутися ще далі вперед не вдалося, оскільки росіяни мали дуже сильні укріплення й багато зброї.

Під прикриттям броньованої техніки піхотинці починають штурм ворожих позицій СКРІН ІЗ ВІДЕО, ЗНЯТОГО САМУЇЛОМ НА ПОЧАТКУ БОЮ


Увечері відвойовані позиції зайняли бійці тероборони, а штурмовиків відвели на кілька кілометрів у тил для передишки. По тій місцевості працювала російська арта, однак невлучно.

Через добу, після короткого відпочинку, підрозділ знову пішов уперед, щоб вибити росіян із другої посадки й звільнити село.

– Вранці ми під'їхали на БМП до раніше зайнятих позицій і спішилися, – розповідає Самуїл. – Наступу знову передувала потужна артпідготовка, підтримка вертушок і танків.

Перед самою атакою задіяли також УР-77 – гусеничну установку розмінування, так званий "Змій Горинич", який вистрілює реактивним снарядом зі спеціальними вкладеними в шланг зарядами, що вибухають і розміновують проходи в мінних полях.

А далі спрацював людський фактор, тому атака почалася зовсім не за схваленим планом. Установка розмінування вистрілила навскоси, не в потрібному для нас напрямку.

Наша БМП відкрила вогонь із гармати, але всередину потрапили порохові гази і навідник знепритомнів від ядухи. Поки відкачували його, стало погано механіку. У результаті БМП, за якою мало йти наше відділення, залишилася на місці, і командир прийняв рішення йти на ворога за танком. А танк, висунувши мінні трали, уже рвонув уперед.

Бійці тренувалися штурмувати ворожі позиції з БМП, механік якої знав: треба рухатися на 1-ій швидкості, щоб піхотинці могли йти позаду швидким кроком.

Танк же поїхав набагато швидше, і навантажені зброєю, боєкомплектом і захистом хлопці не встигали за ним та в якийсь момент опинилися в полі без прикриття. Ворог відкрив по них вогонь із автоматів, кулеметів, мінометів і гранатометів.

– Наше відділення йшло попереду й потрапило під зливу куль і мін, – приглушено каже Самуїл. – Першим загинув Євген, старший солдат, – його скосило кулеметною чергою. За ним убили Віктора, кулеметника. А далі загинув Олег, наш сержант. Він воював із 2014-го, пройшов Іловайськ. Олега скосили кулеметною чергою з кута посадки.

Ми з кількома хлопцями рухалися на кілька десятків метрів позаду й вели безперервний вогонь. Я разом із гранатометником випустив по ворогу сім гранат із РПГ, наш другий кулеметник із помічником вистріляли п'ять коробів стрічок. Але росіяни були дуже добре укріплені…

Командир відділення рухався вздовж перпендикулярної посадки, біля якої за день до того загинув командир сусіднього відділення. Як виявилося, за цей час росіяни влаштували там інше кулеметне гніздо, а тероборона, що чергувала попередню добу, це проґавила.

– Нашого командира розстріляли з кулемета з відстані близько сотні метрів, – продовжує Самуїл. – На допомогу кинувся його заступник Роман (вони були дуже дружніми, постійно трималися разом). Його розстріляли наступним…

Зрештою, до ворожого окопа підійшли бійці з інших відділень під прикриттям трьох БМП і зрівняли те кулеметне гніздо із землею.

За першу стадію бою, яка тривала близько двох годин, відділення втратило п'ятьох загиблими (зокрема командира, заступника й сержанта) і сім пораненими та контуженими.

Вцілілі бійці, витративши весь боєкомплект, відійшли до першої посадки, а вперед пішли штурмовики із сусідніх відділень, що рухалися позаду. Їх прикривали БМП і танки.

Під цим потужним прикриттям бійці наблизилися до ворожих укріплень впритул, до 20-30 метрів, і вели ближній бій. У хід ішли навіть ручні гранати. Росіяни щосили намагалися втримати позиції, кілька разів влучили з РПГ в танки, але їхня броня витримала.

Сем (стоїть другий ліворуч) із товаришами. Деякі з них загинули в тому бою ФОТО, НАДАНЕ ТОВАРИШАМИ САМУЇЛА


Переломний момент бою настав, коли один із українських танків наблизився до ворожих укріплень на 20 метрів і прямою наводкою тричі пальнув по них із гармати. Тільки тоді росіяни побігли, а штурмовики застрибнули в траншеї й почали зачистку. Нікого живого там не залишилося, але ворог кинув величезну кількість зброї – автомати Калашникова, кулемети, автоматичні гранатомети і навіть зенітну установку.

Серед інших речей валялися також документи, шеврони, сухпаї, різні особисті речі. Що вразило наших бійців – це купи сміття й непотребу, яке заважало нормально рухатися. Навіть туалет був влаштований у траншеях, а не десь збоку.

Підрозділ залишився на зайнятих позиціях на ніч, оскільки була ймовірність, що росіяни спробують їх відбити. Штурму не було, але серед ночі траншеї накрили артилерійським вогнем. Наших бійців від обстрілу рятували ворожі бліндажі й щілини.

Наступного дня підрозділ 128-ої бригади з мінімальним опором зайняв село, яке починалося за посадкою.

Згідно з бойовим завданням, на його звільнення давалося шість діб. Село звільнили за три.

Місцеві селяни розповідали, що за період окупації російські солдати ходили по хатах і забирали все, що їм подобалося. А в останній день перед втечею вивезли зерновозом усю пшеницю з ангарів місцевого фермера.

"Коли бачу в соцмережах дописи "лідерів думок", що "скоро буде весело", "поїмо кавунів" і таке інше, мені стає дуже гірко…"

У ході того бою Самуїл отримав контузію й травмував спину (невдало впав на гранатомет), зараз він перебуває на лікуванні.

– За цей час у мене було достатньо часу, щоб проаналізувати все, що бачив на власні очі, – каже боєць.

– Перше спостереження – разюча відмінність у інтенсивності вогню з боку росіян. Особливо в артилерії. Якщо на початку війни перевага їхньої арти складала приблизно 1 до 20, то зараз – 1 до 2. Наприклад, за цілий день по нас пальнули тільки одним "Смерчем", хоча раніше крили з цієї реактивної системи майже цілодобово.

Тобто відчувається, що у ворога величезні проблеми з доставкою боєприпасів. Принаймні на цьому напрямку. А значить, наші удари з новітньої зброї по їхніх складах і логістиці дуже ефективні.

Я зрозумів також, що через різні обставини ретельно спланований бій може піти зовсім не так. І побачив, наскільки важливий людський фактор.

Коли ротний, котрий керував боєм, почув про втрати нашого відділення, то крикнув бійцям: "Ми мусимо йти вперед і дотиснути ворога, тому що багато наших хлопців загинуло!" Він не дав команду збирати 200-х і 300-х і відходити, а продовжив атаку. І ми їх дотиснули!

Тоді на полі бою наче літала сама смерть, яка гралася з нами, як кішка з мишкою. Біля мене за 5 метрів вибухнула міна, раніше зовсім поряд прилетів реактивний снаряд від "Граду" – й нічого, тільки контузія.

А коли нашого сержанта Олега, який пройшов Іловайськ, скосило кулеметною чергою, і він, за словами інших хлопців, ще зумів піднятися (видно, поранення було несмертельне), у цей момент прямо в нього влучила міна…

Так, у росіян набагато більші втрати. Нам казали, що їхні тіла вивозили "Уралами". Це видається неймовірним, адже ми йшли на штурм, а вони оборонялися, тому за канонами бою втрати мали бути дзеркально протилежними. Але що мені до росіян, якщо загинули мої товариші…


Російські траншеї були завалені сміттям і непотребом СКРІН ІЗ ВІДЕО, ЗНЯТОГО ТОВАРИШАМИ САМУЇЛА ПІСЛЯ ЗАХОПЛЕННЯ ПОЗИЦІЙ РОСАРМІЇ


Щоб відбити невеликий клаптик землі, заплатили своїми життями восьмеро бійців із нашої роти. Четверо були із Закарпаття, двоє з Київщини, по одному з Дніпропетровщини й Хмельниччини. Наймолодшому, Роману, було 24, найстаршому (його теж звали Роман) – 59.

Я розумію, що втрати на війні, особливо під час штурмів, неминучі, але все одно це дуже боляче. Тому коли заходжу в соцмережі й бачу дописи "лідерів думок" про наш наступ, що "скоро буде весело", "поїмо кавунів" і таке інше, мені стає дуже гірко. Бо насправді це зовсім не весело і зовсім не до кавунів.

Утім, пережите не змінило світогляд Самуїла, його переконання залишилися незмінними. Хіба що поглибилося різке неприйняття росіян.

– Я розумію, де знаходжуся, усвідомлюю, що багато хто не повернеться додому, – каже Сем. – І я можу не повернутися. Це сумно, але треба зібратися й виконувати свою роботу. Якщо всі виконуватимуть, країна буде вільна.

Для мене це війна – не за територію, а за цінності й принципи. Процеси, які почалися після Майдану (не всі, звичайно, дещо мені не подобається), – це рух до демократії, до людських свобод. І мені це до душі.

А Росія несе зовсім інші цінності, основна з яких – рабство. Подивіться на ті ж поневолені народи, які воюють проти нас, – дагестанці, буряти та інші. Це люди, які вже не пам'ятають своєї мови й культури, у них фейкова самоідентичність, вони кажуть, що вони "русскіє".

Я не хочу такого в своїй країні, хочу зберегти українську самоідентичність, вільний дух, свободу і людські цінності. Тому це війна з дикою ордою за цивілізацію…

Оригінал статті: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/09/21/7368368/

2 коментарі