"Від вогню нашої артилерії там коїлося пекло, росіяни в хаосі тікали". Розповідь Романа Жованика

Сім років тому, з кінця січня до середини лютого 2015-го, точилися жорстокі бої за Дебальцеве. Плацдарм у підсумку довелося залишити, Дебальцівський виступ зараз окупований бойовиками й росіянами.

Щодо тодішніх дій нашого командування є багато оцінок, цілком протилежних за суттю, однак мета цього матеріалу – показати лише один короткий епізод, один бій Збройних Сил України. Який став початком театру воєнних дій біля Дебальцевого, і в якому кадрові російські військові, маючи десятикратну перевагу в живій силі й техніці, отримали таку відсіч, що тікали з поля бою в паніці, кинувши навіть неушкоджену бойову техніку.

Цей бій відбувся 21 січня 2015 року на взводно-опорному пункті "Олексій", яким командував 50-річний старший лейтенант 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Роман Жованик. Жорстке бойове зіткнення на "Олексію" стало прикладом того, що ворога можна бити навіть у, здавалося би, безнадійних ситуаціях. Тим більше прикро, що про бій офіційно майже ніде не згадують, а відвага військових першої хвилі мобілізації (по суті добровольців) залишилася без належної оцінки командування й керівництва держави.

Стара бойова техніка постійно ламалася, її доводилося тягнути на тросах

Роман Жованик – колишній кадровий офіцер радянської армії. Народився на Чернігівщині, закінчив там школу й після строкової служби в збройних силах вступив у Рязанське повітряно-десантне вище училище. Це було єдине училище для офіцерів-десантників у СРСР, елітний вищий навчальний заклад, куди потрапляли тільки через великий конкурс.

Майбутніх офіцерів готували для боїв у гарячих точках за кордоном, у яких брав участь Радянський Союз. Підготовка велася на найвищому професійному рівні, і через 30 років вона згодилася випускнику училища в боях проти росіян на Донбасі.


Після училища Роман кілька років служив офіцером радянської армії, а в 1992 році перевівся в Україну – спочатку до Львова, а потім у Тячів на Закарпаття, де мав родичів. Якийсь час служив у військкоматі, звідки звільнився за станом здоров’я у званні старшого лейтенанта.

Відтак пробував займатися бізнесом, працював на різних цивільних посадах. На початку 2014-го був охоронцем у Приватбанку в Києві, а одразу після окупації Росією Криму пішов у військкомат.

Оскільки був прописаний в Ужгороді, то за першою хвилею мобілізації потрапив у 128-му бригаду, в 15-й батальйон. Після коротких навчальних зборів і комплектації особового складу в кінці серпня 2014 року Романа Жованика відправили на Схід України. Він став командиром взводно-опорного пункту на околиці Попасної, що на Луганщині.


Роман Жованик (праворуч) на блокпосту в Попасній, осінь 2014 р.

У взводі всі були мобілізованими – цивільні хлопці, котрі колись служили в армії, жодного контрактника. І жодного, хто мав бойовий досвід. Його набували на місці – "опорник" обстрілювали з "Градів", мінометів, а іноді й зі стрілецької зброї.

Якось у фланг між двома українськими "опорниками" зайшла диверсійна група й почала їх одночасно обстрілювати.

– Взаємодія тоді між підрозділами була дуже слабка, і диверсанти таким чином хотіли спровокувати між нами "дружній" вогонь, – розповідає Роман Жованик. – Це явно були не козачки чи колишні шахтарі, а професійні російські військові. Але я скумекав, що тут щось не так. Мав міліцейську рацію "Motorola", зв’язався з сусідами і ми ту диверсійну групу спільним вогнем і вибили.

Коли випадала нагода, командир взводу спілкувався з місцевими мешканцями, серед яких було багато тверезомислячих.

– Дехто й допомагати намагався, – пригадує Жованик. – Одна бабуся, наприклад, приносила одяг, а ми їй віддячували продуктами. Але були й такі, що ходили й позначали на карті наші позиції. Їх затримували й передавали в СБУ.

У жовтні 2014 року бригаду перекинули в район Дебальцевого. Стара техніка по дорозі ламалася й відставала, її доводилося ремонтувати чи тягнути на тросах. Жованика поставили командиром "опорника" "Олексій" або "Льоха" (назви давали за іменами перших командирів – по сусідству були "Іван", "Сергій", "Валєра"…). Це нульовий рубіж, далі сіра зона й бойовики. Через кілька тижнів попереду встановили мінне поле, яке щоночі охороняли. Воно згодом дуже виручило взвод.

"Олексій" облаштували на самому початку Дебальцівського виступу, який вклинювався в територію, контрольовану "ЛДНР", поблизу селища Миронівський. Через форму на карті цей виступ ще називали кишенею або апендиксом. Із фронту і флангів його оточували бойовики, котрі регулярно, іноді по кілька разів щодня, здійснювали обстріли.

На "опорнику" було всього 26 бійців – у листопаді всіх сержантів відрядили на Закарпаття для доукомплектації військових підрозділів і більше на "Олексій" не повернули. До того ж, Роман Жованик залишився тут єдиним офіцером (на сусідніх "опорниках" було по 3 – 5 офіцерів).

Придана техніка була в поганому стані – БМП без паливного насоса, а її автоматична гармата чергами стріляла тільки через раз. Це були машини навчальної групи, на яких особовий склад тренується в тилу, вони працюють нестабільно й постійно ламаються.


Механіки взводу на "опорнику" "Олексій"

"Прямо на нас сунула колона бойової техніки: танки, БМП, вантажівки "Урал" і "ГАЗ-66" із піхотою – загалом десь 30 машин…"

У середині січня 2015-го на "опорник" прийшла перевірка, і Жованик доповів, що техніка й зброя частково несправні, а зв’язку між танком і бойовими машинами немає. Під час бою керування мало здійснюватися "по-совковому" – прапорцями, ліхтариком чи трасерами. Перевіряючий пообіцяв допомогти, але так нічого й не зробив.

А через три дні, 21 січня, на "опорник" посунула колона російської техніки.

– Я чекав чогось подібного, бо кілька днів перед тим трималося незвичне бойове затишшя, яке буває перед бурею, – згадує Роман Жованик. – Десь о 14-й годині спостережник вигукнув: "Командир, танки!" Він побачив їх дуже здалеку, хоча місцевість вкривав густий туман і гуркоту двигунів ще не було чути. Я перевірив у бінокль – прямо на нас сунула колона бойової техніки: танки, БМП, вантажівки "Урал" і "ГАЗ-66", джип із командуванням. Загалом десь тридцять машин, які висунулися з-за пагорба.

Судячи з кількості техніки, там було близько 250 чоловік особового складу, а що залишалося по той бік пагорба – невідомо. Комвзводу одразу зв’язався з командиром батальйону й доповів, що приймає бій із колоною бойової техніки, яка йде на "опорник".

Оскільки озброєння було не дуже справним, він вирішив підпустити колону ближче, на відстань менше кілометра, і тільки тоді скомандував відкрити вогонь. Першим вистрілив танк і влучив у ворожий.

– Це був єдиний у тому бою постріл нашого танка – після нього заклинив поворотний механізм гармати, – каже Жованик. – Під час "перемир’я" нам забороняли тренуватися, пристрілювати великокаліберну зброю – ось і наслідок. Після нашого влучення колона зупинилася й почала розгортатися в бойовий порядок. І тут інший їхній танк підривається на міні.


Російський танк, підбитий у ході бою 21 січня

Паралельно "опорник" відкрив вогонь із усієї наявної зброї: СПГ-9 (станковий протитанковий гранатомет), ПТУР (протитанкова керована ракета), крупнокаліберного кулемета з башти танка, гармати БМП (яка зробила кілька черг, а далі стріляла тільки одиночними), стрілецької зброї. Стріляли у ворога навіть із РПГ (ручний протитанковий гранатомет) – навісною траєкторією, бо відстань була завеликою. Кілька танків і БМП з колони вишикувалися в ряд і відкрили по "Олексію" прицільний вогонь, із "Уралів" і "ГАЗів" висипала піхота, залягла й теж почала стріляти.

– Один із їхніх танків влучив у башту нашого, – продовжує Жованик. – Спрацювала активна броня, тому танк вцілів, однак екіпаж отримав контузію, а вибухова хвиля знесла зовнішні баки й пошкодила крупнокаліберний кулемет. Після цього танкісти взяли автомати й почали відбиватися з них. Стріляв ворог прицільно й дуже інтенсивно, у нього була величезна вогнева перевага.


Незважаючи на те, що бійці підбили кілька ворожих вантажівок, танк і БМП (ще кілька машин підірвалися на мінах), "опорник" буквально накривав щільний вогонь із гармат, мінометів і стрілецької зброї. А коли в бойовий порядок почав розгортатися другий ешелон колони, комвзводу зрозумів, що самотужки "опорнику" буде дуже важко, і викликав вогонь артилерії. Оскільки коригувальника на "опорнику" не було, він сам коригував вогонь артилерії паралельно з керуванням бою.

– У нас між підрозділами не було нормального зв'язку, тільки цивільні радіостанції, що діяли на 500 метрів, – каже Жованик. – Але я мав прямий зв'язок із бригадною артилерією і задіяв її. Фактично ми не дали росіянам розгорнути в бойовий порядок другий ешелон. Це був переломний момент – від нашої артилерії там коїлося пекло, і вони в хаосі почали відступати й тікати. Боялися маневрувати на мінному полі, тому кидали навіть неушкоджені машини. Це була паніка…


Неушкоджений російський танк Т-64БВ, який росіяни в паніці кинули під час бою

Розлючені росіяни із розгромленої колони після бою увірвалися до свого комбрига й прострелили йому ногу

Бій закінчився з настанням темряви, незважаючи на потужний вогонь ворога, безповоротних втрат на "Олексію" не було. Кілька бійців отримали мінно-вибухові травми й контузії, плюс пошкоджена техніка, яку потім відновили.

Натомість росіяни залишили на полі бою до 15 машин – половину колони. Але вночі повернулися й почали відтягувати свою техніку, яка знаходилася далі від "опорника". Наша артилерія кілька разів їх обстрілювала. Хлопці з "опорника" висунулися до підбитої техніки й забрали стрілецьку зброю, документи, карти, навіть російські паспорти, а також договори про взаємодію військових із "ЛДНР", банківські реквізити й таке інше.

– Бачили й тіла їхніх загиблих, але не чіпали – не до них було, – каже Жованик. – Над ранок на полі бою залишилося сім одиниць техніки, у тому числі неушкоджені танк Т-64БВ і БМП-1. Вони були метрів за 400 від "опорника", росіяни не наважилися підійти так близько. У танку й БМП теж забрали документи, флешки з різними матеріалами, усе потім віддали в штаб батальйону і СБУ.


Фото новітньої російської зброї із флешки, підібраної в кинутій росіянами техніці

Із цих документів і даних розвідки бійці "опорника" згодом дізналися, що розгромили колону 4-ї мотострілкової бригади 2-го армійського корпусу збройних сил Росії. Їхні танк, БМП та інша техніка, залишена на полі бою, була або нова із заводу, або взята з консервації, але в чудовому стані, набагато кращому, ніж наша. Трофейну БМП згодом передали в 128-му гірсько-піхотну бригаду, а танк у 17-ту танкову. Вони потім воювали проти росіян, на них бійці виїжджали з Дебальцівського плацдарму (є фото). До речі, на міжнародному ринку танк Т-64БВ коштує близько 3 мільйонів доларів.


Вихід наших військ із Дебальцівського плацдарму в лютому 2015р. На передньому плані під українським прапором – трофейний танк Т-64БВ, здобутий під час бою 21 січня на "опорнику" "Олексій"

Чому росіяни висунулися такою потужною силою в тому напрямку, можна зрозуміти з карти. Станом на 21 січня "опорник" "Олексій" стояв на "горловині" Дебальцівського виступу і якби росіяни пройшли його, то перекрили б трасу "Артемівськ – Дебальцеве", внаслідок чого Дебальцівський плацдарм опинився б у оточенні. Стійкість бійців "Олексія" фактично запобігла створенню котла під Дебальцевим ще в січні 2015-го.

– Позаду нас за 700 метрів стояли зв’язківці, а далі, десь за 4 кілометри, – штаб батальйону, – каже Роман Жованик. – Я це пам’ятав під час бою. І думав – як же так, ми ж усі добровольці і якщо не встоїмо, то який смисл усього цього? А ще згадував шкільну вчительку з українсько мови й літератури. У такі критичні хвилини, кажуть, людина згадує все життя, а мені чомусь згадалася вчителька. Ми неслухняні були на уроках, балувалися, а вона намагалася нас напоумити…


Бойова обстановка із розташуванням "опорників" на Дебальцівському плацдармі станом на 21 січня 2015 р.

Бій на "опорнику" "Олексій" 21 січня отримав несподіваний розвиток подій у стані ворога. Через кілька днів розлючені бійці розгромленої колони увірвалися до комбрига 4-ї мотострілкової бригади армії Росії Константина Степанищева (котрий дав наказ про висунення колони в бік "Олексія") і прострелили йому ногу. Це стало відомо з перехоплених розвідкою переговорів найманців і кадрових російських військових, які є у вільному доступі в інтернеті.

Зі слів росіян, Степанищев кинув їх, непідготовлених, на добре укріплені позиції Збройних Сил України, потужний вогонь яких застав колону зненацька. Однак такі твердження виглядають скоріше непереконливою спробою якось виправдати панічну втечу росіян із поля бою.

– Розвідка росіян працювала дуже добре, вони чудово знали про наш "опорник", який постійно обстрілювали, мали відомості про стан нашої техніки і озброєння, – каже Роман Жованик. – Але не очікували відпору. Можливо, думали, що в нас взагалі нічого не стріляє, або надіялися, що при вигляді такої потужної сили ми злякаємося і втечемо (такі випадки теж бували – авт.).


Судячи з усього, росіяни знали й про мінне поле, адже перша машина рухалася повз нього. Міни спрацювали, коли колона почала розгортатися в бойовий порядок і змушена були маневрувати.

– Але навіть за цих умов вони відкрили по нас дуже потужний вогонь і почали тікати тільки тоді, як зрозуміли, що не втримаються під вогнем нашої артилерії, – переконаний Жованик. – Втрати росіян були би набагато більшими, якби в нас були справні техніка і озброєння…


Наш танк після влучення ворожого снаряду

"Ми виконали наказ – зупинили ворога і утримали позиції, "опорник" "Олексій" і зараз на нашій території"

Впродовж наступних 10 днів на "Олексію" були ще чотири бої з росіянами, а поміж ними "опорник" постійно обстрілювали з артилерії, мінометів, "Градів". Бійці відбивали атаки власними силами і з допомогою бригадної артилерії, координували свій вогонь із сусідніми "опорниками", де теж відбувалися жорсткі зіткнення. Роман Жованик пережив кілька контузій і мінно-вибухових травм, а 29 січня отримав осколкове поранення передпліччя. Але продовжував командувати "Олексієм" до 31 січня, поки на заміну не прийшов інший офіцер.

У госпіталі в Артемівську пораненому зробили першу операцію (через запущену рану почався абсцес, тому руку ледве врятували), у Чернігові ще одну. Відтак комвзводу повернувся на Закарпаття до свого бойового підрозділу й продовжив лікування.

На той час бої за Дебальцівський плацдарм закінчилися, і 128-му бригаду, як і інші підрозділи ЗСУ, по ротації відправили на місця постійної дислокації.

Як не парадоксально, бій на "Олексії" 21 січня, який став першим жорстким зіткненням у театрі бойових дій за Дебальцеве, так і не був належно оцінений командуванням та керівництвом країни. Символічні відзнаки отримали лише кілька його безпосередніх учасників.

Так, екіпаж танка 17-ї танкової бригади, що тримав бій на "опорнику", за трофейний російський танк заохотили премією по 11 тисяч гривень. Натомість бійці 128-ї бригади не отримали ні нагород, ні премій. Згодом Роману Жованику за поранення 29 січня, в результаті якого він став інвалідом 2-ї групи, вручили медаль "Захиснику Вітчизни" – теж доволі символічна відзнака.


Можливо, через військову бюрократію чи ефект "зіпсованого телефону", коли доповіді йшли по вертикалі, а суть між інстанціями втрачалася, бій 21 січня чомусь довго не визнавали офіційно. Говорили більше про загальну бойову обстановку на кінець січня 2015-го, а цей конкретний епізод наче забули.

– Мені не дуже зручно про це говорити, адже ми пішли туди не заради нагород, але справедливість має бути, тому що це дуже б’є по мотивації бійців, – переконаний Жованик. – Ми все-таки зупинили ворога, що вдесятеро переважав нас, розгромили потужну колону росіян, зберегли й техніку, й бійців. І виконали наказ – утримали позиції, "опорник" "Олексій" і зараз на нашій території. Хлопці билися дуже відважно, не здригнулися, а виявили справжній героїзм. І їхню відвагу слід відзначити.

Роман Жованик двічі записувався з цього приводу до міністра оборони, потрапляв до його заступників. Ті на словах підтримали комвзводу, але на ділі нічого не зробили. Офіційно бій 21-го січня визнали аж через 5 років, у 2020-му. Однак нікого з бійців 128-ї за нього досі не нагородили…


Ці хлопці в січні 2015 розгромили російську колону, що мала десятикратну перевагу в живій силі й техніці. Взвод на "опорнику" "Олексій", жовтень 2014 року Роман Жованик у центрі в синій майці

У 2016 році, із закінченням хвилі мобілізації, Роман Жованик звільнився зі Збройних Сил України – як прийшов старшим лейтенантом, так у цьому званні й пішов у запас. Рідні дізналися, в якому пеклі він побував, тільки після його повернення.

Певний час ветеран намагався займатися бізнесом, відкрив невеличке підприємство із пасажирських перевезень. Утім, дві його "ГАЗельки" були неконкурентними на фоні потужних перевізників, тому бізнес довелося закрити.

Останнім часом колишній командир "Олексія" займається громадською роботою – є депутатом ОТГ на Чернігівщині. У 2018 році його нагородили недержавною відзнакою "Народний Герой України", яку заснували волонтери. Час від часу Роман Жованик зустрічається зі своїми бійцями, згадує бої біля Дебальцевого і не втрачає надії, що хлопці, котрі зупинили й розгромили ворога на стратегічному напрямку, отримають заслужені нагороди.

Ярослав Галас, для УП

Усі фото надані Романом Жоваником

https://www.pravda.com.ua/articles/2022/02/12/7323704/

0 коментарів