НОВІТНЯ ІСТОРІЯ
128 ОКРЕМОЇ ГІРСЬКО-ШТУРМОВОЇ БРИГАДИ

Закарпатська по-праву

 

Унікальна. Загартована і справжня. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада пройшла довгий шлях від рядової пост-радянської механізованої дивізії до одного з найпотужніших з’єднань в Збройних силах України.

Її історію, як і багатьох інших бригад в ЗСУ, умовно можна поділити на два етапи – до війни з російсько-окупаційними військами та під час неї.
 

На першому етапі з 1991 року по 2014 рік, попри загальну тенденцію до зменшення боєздатності та нищення Збройних сил, бригада показала себе з найкращого боку, коли на Закарпаття прийшла «велика вода». Під час кількох повеней в 90-х та на початку 2000-х років особовий склад з’єднання неодноразово залучався до ліквідації наслідків стихійних лих. Особливо важкими були 1998 та 2001 рік. Тоді бригада надавала різносторонню допомогу для порятунку рідного краю: забезпечення мешканців Закарпаття гарячою їжею, евакуація, розчищення завалів, налагодження понтонних переправ, ремонт доріг тощо.


Неодноразово особовий склад бригади допомагав місцевим жителям під час потужних снігів, які паралізували Закарпаття. Тоді військовослужбовці залучалися до розчищення снігових завалів. Все це дало можливість стабілізувати ситуацію в регіоні, відновити сполучення на залізниці і автотрасах.

В той час, а саме в 2000 році Указом президента бригада отримала почесне найменування «Закарпатська», яке залишається з нею і по цей час.

Не зайвим буде згадати і про участь військовослужбовців нашої бригади в миротворчих місіях. Ірак, Ліван, Сьєра Леоне та територія колишньої Югославії.
 

Проте справжній бойовий досвід бригада отримала в 2014 році, коли підступний «брат» спочатку анексував своїми підрозділами без знаків розрізнення український Крим, а потім за допомогою численних терористів та колаборантів  спробував відрізати від нашої землі Донбас.

       Тоді, в перші місяці проведення АТО на схід вирушила перша батальйонно-тактична група нашої бригади, яка отримала хрещення вогнем на підходах та безпосередньо в боях за Луганський аеропорт.

Тоді, влітку 2014  року військовослужбовці нашої бригади разом з побратимами десантниками пробивалися до заблокованих оборонців летовища, які в той час майже без їжі та води, забезпечуючись лише повітрям (необхідне скидали на парашутах). В той час вже Луганський аеропорт крили всім можливим озброєнням. На відміну від аеропорту в Донецьку, російські війська з самого початку не шкодували споруд, їх рівняли з землею всім, чим можна. «Гради», «Смерчі», різноманітна ствольна арта, в тому числі «Піони».
Внаслідок серпневого наступу російських регулярних військ аеропорт повторно потрапив у оточення, будівлі аеропорту були вщент зруйновані російською артилерією, і на 146-й день українські захисники, знищивши злітну смугу летовища та прорвавши оточення, відійшли. Бої за нього забрали життя 29 оборонців, а ще 49 десантників загинули у збитому терористами літаку.

Зі спогадів сержанта Владислав Жовтані: «Ми опинилися в оточенні. Цілодобово тривали бої, закінчувалося продовольство, боєприпаси… Спали по дві години на добу. Через деякий час ми пішли на схід від аеропорту. З боку Російської Федерації нас обстрілювали «Ураганами», «Градами». Вогонь одночасно вели з дев’яти машин, відповідно, вони накривали величезну площу».

       Там же, в Луганській області ми втратили свого першого побратима, коли 14 червня 2014 року на блокпосту «СТАЛІНГРАД» поблизу села Макарово був вбитий солдат Роланд Попович, гранатометник, 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону.
 

Луг_Аер_milinua_2_edited.jpg


До кінця 2014 року частина бригади виконувала завдання у Луганській області, проте уже в серпні того року кілька підрозділів бригади були залучені до виконання завдань на «Дебальцівському плацдармі», який в майбутньому стане місцем прояву справжнього героїзму бійців 128 ОГШБр, коли в надлюдських умовах, часто в меншості наші військовослужбовці давали рішучу відсіч ворогу.

       Так, уже з жовтня 2014 року військовослужбовці бригади беруть участь в запеклих боях в районі селища Рідкодуб, де беруть в полон російського «морського піхотинця».

       Але справжнє пекло війни для бійців бригади почалось взимку, коли російсько-окупаційні війська за будь-якої ціни вирішили взяти Дебальцівський плацдарм в кільце та зробити там котел. Не в останню чергу для того, щоб знищити позиції України на міжнародній арені, оскільки саме в той час велися переговори щодо других Мінських домовленостей.

       Поки українські дипломати тримали свій бій в кабінетах, наші бійці тримали свій навколо Дебальцева. Так, 25 січня 2015 року відбувся бій буля села Санжарівка, де метою супротивника було розрізати оборону та встановити контроль над ділянкою траси М03 Артемівськ-Дебальцево. В систему оборони дебальцевского плацдарму входила висота біля села Санжарівка, зайнятого на той час проросійськими бойовиками. Пануюча висота 307,9 метрів дозволяла здійснювати контроль за територією, тож бої за неї були найзапеклішими. В бою за цю висоту при обороні опорнику «Валера» загинули бійці 128 ОГПБр Адальберт Ковач, Федір Лопацький, Володимир Питак, Андрій Капчур, Олександр Леврінц. В той день, 25 січня, опорний пункт «Валєра» тричі атакував ворог – атаки відбили дорогою ціною.

Попри чисельну перевагу, ворог ніс значні втрати –  гірська піхота відбивала наступ за наступом. Так, частину колони техніки у складі танків та БМП між Троїцким і Миронівкою було знищено українськими вояками за підтримки артилерії: «Це було біля опорників «Льоха» та «Серьога», - згадує Еммік, мехвод, - після невдалого наступу, коли наші спалили більшу частину колони, сєпари кинули що вцілило на полі бою. Ми з хлопцями пішли забирати беху-одиничку. Правда завести так і не змогли. Ганяли за соляркою, акумулятор інший поставили. Не завелась. Витягнули танком, також сєпарським – танкісти його завели, підчепили беху й витягли. Потім підшаманили, їздила ще».

       За два дні до цього, 23 січня запеклі бої були в кількох кілометрах від  «Валєри» - на опорнику «Льоха», де також українські гірські-піхотинці проявили справжній героїзм фактично повністю знищивши колону ворога.

       Також однією із легендарних сторінок бригади є те, що під час боїв за Дебальцівський плацдарм наші бійці неодноразово захоплювали техніку ворога. Наприклад, танк Т-72. На початку лютого 2015 року бійці 128-ї бригади захопили під Дебальцеве російський танк, який більше тижня «кошмарив» їх, обстрілюючи позиції. Знищити його вогнем артилерії не вдавалося - ворожа «семьдесятдвійка» з'являлася несподівано, робила один-два постріли і ховалася. За словами артилеристів, дістав він їх пристойно, прямо сил не було. Тоді наші зважилися на вилазку. О 2 годині ночі 7 сміливців пробралися на «сєпарську» територію і таки знайшли цей ненависний танк. Він стояв біля невеличкого будиночка. Заходити в будинок хлопці не стали, щоб не піднімати шум. Серед артилеристів був механік-водій МТЛБ, він запропонував танк викрасти. Коли Т-72 заревів і рушив, наші бійці побачили, як горе-танкісти вискочили з будинку і в паніці розбіглися, хто куди. Напевно, подумали, що українці розстріляють будинок з гармати. На трофейному танку артилеристи успішно повернулися на свої позиції. На захопленій бойовій машині відразу ж повісили український прапор. Всередині знайшли документи і російські сухпайки.
 


І хоча наші артилеристи вправні «танкокради», запам’яталися ворогу вони в першу чергу іншим, а саме своєю роботою. Коли, моментами артилеристам гірської піхоти доводилось протистояти натиску ворога, маючи сектор обстрілу у 270 градусів, а це унікальне явище в артилерійській практиці.

Артилеристи, йдучи всупереч рекомендаціям і правилам, які можна зустріти в підручниках по артилерії, вибудовували власні методи ведення війни. Це була вимушена норма, адже нерідко доводилось потрапляти в ситуації, про які в підручниках не сказано нічого.

Вчитись надзвичайно складному смертоносному ремеслу доводилось в прямому розумінні цього слова на ходу. Часто оборонці української землі,  йдучи всупереч рекомендаціям і правилам, які можна зустріти в підручниках по артилерії, вибудовували власні методи ведення війни. Це була вимушена норма, адже нерідко доводилось потрапляти в ситуації, про які в підручниках не сказано нічого.

Тим не менше, нечисельній групі досвідчених офіцерів за короткий термін часу вдалось сформувати з вчорашніх піхотинців, десантників чи навіть моряків (а були і такі) професійний артилерійський кулак.

       Одним з таких «кулаків» були «Привиди», які не тільки ефективно прикривали піхотні підрозділи, що постійно знаходились під пресингом чужинських стволів, а й перемагали в артилерійських дуелях, знищували зосереджені групи противника і його конвої.

П’ять місяців постійних скитань (сєпари назвали їх «привидами», бо ніхто їх вичислити не міг, слухали їхні переговори про те що їх обстрілюють якісь «привиди», назва закріпилась). Зберегти життя людей і техніки можна було тільки максимально часто змінюючи місця дислокації. Майже на півроку, холодна, часто залита соляркою броня, стала домом для «богів війни».

       Проте, попри всі зусилля бригада була змушена залишити, Дебальцівський плацдарм. Вже 18-го лютого 128 ОГПБр у повному складі організовано вийшла з міста та його околиць з мінімальними втратами, не давши себе оточити.

       Після тих легендарних боїв бригада виконувала завдання на Донецькому напрямку (с.Піски, околиці зруйнованого ДАПу), на Горлівському напрямку (м. Торецьк та його околиці, зокрема – Зайцево, де між позиціями наших оборонців та ворога були кілька десятків метрів, а бойові зіткнення майже не припинялися), на Докучаєвському напрямку.
 

Унікальності бригаді додає її «родзинка» - мультінаціональність та культурність. З першими хвилями мобілізації ряди бойових підрозділів почали заповнювати жителі області, серед яких багато етнічних угорців, румунів, словаків та й закарпатський діалект для людини, яка не звикла до нього, може здатися іноземною мовою.

 

Закарпаття, взагалі, багатонаціональний край і місце де перетинаються багато європейських культур. Часто, вже з перших днів війни, таке різноманіття мов породжувало слухи про іноземних найманців, які воюють за Україну. Подекуди місцеві мешканці пошепки говорили між собою, що це скоріше всього французькі легіонери. «Легіонери» виявились звичайними закарпатцями і без вагань віддавали життя за Україну, хоч і були інших національностей. І так за нами закріпилась неофіційна назва «Закарпатський легіон».